Подорожуючи Поділлям
Таку пішу подорож на межі двох областей – Хмельницької та Тернопільської – здійснили кореспонденти «Є Поділля», побувавши у печері монаха-відлюдника та скуштувавши цілющу водичку трьох джерел.
Це лише на папері словосполучення «вісім кілометрів» виглядає страшнувато, сама ж прогулянка лісом подільських товтр захоплююча, пізнавальна й неважка. На неї зважується майже кожен з відпочиваючих курорту «Сатанів», що у Городоцькому районі. Щоправда, наступного дня ми відчули, що таке далекі прогулянки - з незвички ноги-таки боліли, було важкувато підніматися східцями. Але чого вартий біль у порівнянні з тим задоволенням, які отримали від екскурсії?
З Божим благословінням
Щоправда, ми виявилися трохи хитрішими від курортників, і подорож скоротили, почали її не від санаторіїв, а під’їхали машиною у село Кринцилів.
Насправді, сіл з такою назвою два: одне– на Хмельниччині, інше – на Тернопільщині. Розділяє їх, як і дві області, річка Збруч. Переїжджаємо через місток – і ми вже в Західній Україні, яка до 1939 року входила до складу Польщі. Зупиняємося на перехресті. Тут - центр села, де проводяться усі сільські свята й звідки вусібіч розбігаються вулички. У 1861 році тут встановили хрест – на честь відміни кріпосного права. Й здавна кожен, хто вирушав у дорогу, просив благословіння у Бога, щоб допомагав у путі, вберігав від лиха. Ми теж просимо у Всевишнього про удачу й починаємо свою пішу подорож. Минаємо кілька хат і заглиблюємося у ліс. Стежина, яка ще не просохла після дощу, тягнеться вгору. Раз по раз посковзуючись, простуємо за культпрацівником санаторію «Збруч» Оленою Перовою, для якої ця дорога звична.. Від п’янкого свіжого повітря трохи паморочиться у голові й хочеться лягти у м’яку травичку й довго-довго ніжитися...
Дорогою трапляється печера «Перлина», яку відкрили у 1969 році. Тоді ж печеру дослідили, навели лад довкола. Глибина печери – 26 метрів, протяжність горизонтальних ходів – 240 метрів. На глибині 16 метрів, куди спускалися спелеологи, знаходиться кімната розміром три на чотири метри, всі стіни якої вкриті сталактитами та фосфатами.
В хатині монаха-відлюдника
Десь за годину досягаємо, нарешті, піку своєї подорожі - печери монаха-відлюдника. Знаходиться вона на висоті 400 метрів над рівнем моря. Колись, дуже давно на цьому місці розкинулося велике княже місто Калакольськ. Однак, з часом воно провалилося під землю. Чому так сталося - й досі невідомо. Останній запис про місто зроблений в 1227 році. Якраз тут, на місці печери, знаходилася Свято-Тоїцька церква. Коли місто пішло під землю, на місці колишньої церкви утворилося завалля каміння. Люди здавна вважали це місце святим. Десь у 1820-30-х роках сюди прийшов монах на ім’я Митрофаній. Ніхто не знав, звідки він прибув і де раніше жив. Протягом чотирьох років він видовблював у громаді каміння печеру. Коли роботу завершив – молився й постився три дні й три ночі. І тільки тоді поселився у печері. І почав лікувати людей – травами, корінням трав, водою джерел, був костоправом. І навіть трохи ясновидцем. Принаймні, свою смерть він передбачив. І якось сказав хлопчику, який часто йому допомагав: «Хоч ти багато часу проводиш зі мною, але коли я помру, тебе поряд не буде. А про мою смерть дізнаєшся в дорозі». Так і сталося. Одного разу хлопчина з батьками поїхав до млина. Коли поверталися додому, зустріли людей, які й розповіли про смерть монаха.
Прожив Митрофаній у печері близько п”ятнадцять років. Коли помер, люди поховали його у сусідньому селі. Довгий час доглядали могилу, але потроху ті, хто його знав, відходили у вічність, тому до наших днів могила Митрофанія не збереглася. А от житло стоїть й досі. В печері-хатині – дві кімнати, на столах багато заквітчаних ікон. Люди постійно доглядають за цим святим місцем – побілили всередині, повісили фіранки, прикрасили оселю квітами, вставили віконні рами й двері. За життя монаха печера не мала ні вікон, ні дверей. Влітку у видовблені в камені діри зазирало сонечко, долітав спів пташок. Взимку на двері чіплялася ряднина, вікна затикалися соломою. Харчі ж йому приносили селяни – як вдячність за те, що зцілював, дарував надію. Розповіді про незвичного мешканця лісової печери передавалися з вуст в уста, від покоління до покоління. Лише два роки тому померла бабуся, бабця якої часто носила монахові молоко.
Й сьогодні мандрівники і прочани долають нелегкий шлях сюди, аби помолитися перед іконами, згадати дивака-монаха, який допомагав людям в біді й хворобах. Поряд з печерою встановили хрест – як пам’ять про Свято-Троїцьку церкву. І щороку, на день Святої Трійці, сюди приходять селяни разом з місцевим священиком, і саме тут відбувається святе богослужіння.
Біля печери трохи відпочиваємо. Далеко внизу видніється Сліпий яр. Там, кажуть, стоїть така тиша! Навіть співу пташок не чути. А ще, кажуть, до людей там «чіпляється блуд». Принаймні, якось група курортників вирішила скоротити шлях додому, спустилася стрімкою стежиною просто у Сліпий яр і... заблукала. Доки вибралися, досить довго ходили колами.
Вирішивши не випробовувати долі, обираємо хоч довий, проте безпечніший шлях і простуємо до прославлених цілющих джерел, водою з яких лікував ще монах Митрофаній.
У царстві плазунів
Кілька сотень метрів вертаємося знайомою стежиною – аж до печери „Перлина”. Спуск – не з легких, адже дорога стелиться на вершечку валу, насипаного колись довкола зниклого міста. Оступишся – і полетиш в глибокий яр, тому доводиться опиратися на знайдену в траві палицю і уважно дивитися під ноги. Далі стежина звертає праворуч знайомого нам маршруту і через яр стрімко біжить донизу. Похмурий грабовий ліс помалу змінюється березовим, довкола світлішає.
Зупиняємося біля таблички – своєрідної пам’ятки для подорожніх. Кілька яскравих фото знайомлять нас із місцевими представниками флори та фауни. Найбільше вражає велетенський вуж. „Їх тут безліч, - розповідає наш провідник Олена. – Може й нині зустрінемо. Вужі та гадюки люблять погрітися на сонечку, тому й виповзають частенько на стежину.”
Йдемо далі. Дорога стає важчою, під ногами сковзить мілке каміння, ще й думки про змій не дають спокою. „Подивіться!”, - гукає Олена, і я вже приготувалася побачити плазуна. Та на стежині, з величезною ношею на спині, повзе... виноградний слимак, розміром з півкулака. „Не тільки симпатичне створіння, а й смачне, - сміючись, констатує факт Олена. – Звичайно, якщо ви любите французьку кухню”. Та слимаків ми смажити не стали, тим більше, що вдалині задзюрчав струмок. Нарешті цілющі джерела!
До цілющих джерел
Про чудодійні властивості води з джерел, що струменять біля підніжжя гори, століттями ходять легенди. З одного дзюркотить цілюща вода “від очей”. Трохи далі – джерело Краси та “вiд нервів і серця”. Саме такi властивості приписують трьом найбільшим джерелам тутешні люди i не дарма. Наприкінці 60-х років минулого століття їх дослідила провізор сатанівської аптеки Ніна Нестерова, жінка, котра відкрила лікувальні властивості збручанської нафтусі, та підтвердила – джерельна водичка і справді лікує.
Підходимо до першого джерельця. Як розповідає наш гід Олена, ця вода має у свому складі срібло, а тому чудово лікує застудні захворювання, кон’юктивіт та інші хвороби очей. Її можна зберігати навіть протягом року, і цілюща водиця не втратить своїх властивостей. „Я знаю жінку, котра щороку відпочиває в Сатанові, і щоразу везе додому трохи срібної води, - каже Олена. - У неї внук часто хворіє на кон’юктивіт, а якщо відразу промити очі водичкою, то хворобу як рукою знімає”.
Донедавна біля джерельця стояла древня скульптура римського воїна, та якось зникла. Мабуть забрав хтось собі для окраси подвір’я. Дослідники-аматори розповідають, що в Сліпому яру й нині можна натрапити на дивовижні скульптури в римському та слов’янському стилях: древніх воїнів, богів, тварин. Головне - вміти розгледіти в обвітрених, порослих мохом каменюках шедеври давнього мистецтва.
Напившись прохолодної водички, прямуємо далі – до джерела Краси. У народі його ще називають гліцериновим, хоч Олена переконує, що ніякого гліцерину у цій воді немає: „Природній компонент гліцерин є лише у Мертвому морі, - все інше – штучні сполуки. А водичка у цьому джерельці через те така м’яка, що містить надзвичайно мало солей”. Кажуть, якщо вмитися з цього джерела, то обличчя та тіло молодіє, а волосся стає шовковистим та блискучим.
Набравши у пляшку „молодильної рідини” (пригодиться!) прямуємо до третього цілющого джерела - з натрієво-бромною водою. З давніх давен жителі околиць лікували нею нервові та сердечні хвороби. І на смак вода з цього джерела, до речі, найсмачніша!
Зворотний шлях від цілющих джерел лежить понад Збручем. Від частих дощів річка розлилася, а тому, аби не вмочити ноги, доводиться обминати невеличкі озерця. І вже трохи далі, де стежина висохла, ми таки натрапили та кого б ви думали? Невеличкого вужа! Що ж, подорож вдалася!
Олена Щегельська
