Легенди Кармалюкового крісла
Їх слухають не лише жителі Летичівщини, а й іноземці
Той, хто хоч раз сів у Кармалюкове крісло, буде повертатися сюди знову і знову. І не тому, що довкола чудова місцина для відпочинку. Кажуть, крісло Кармалюка має чудодійну силу, і посидівши в ньому людина стає сильнішою та сміливішою...
Багатим – трон із золота, бідним – з каменю
Кудинці – одне з багатьох летичівських сіл, овіяних легендами про подвиги народного месника Кармалюка. І хоч багато сучасників нині називають його звичайнісіньким розбійником, кудинчани вважають Устима справжнім героєм і пишаються тим, що урочище “Кармалюкове крісло” знаходиться саме поруч з їхнім селом.
Аби дістатися до урочища, треба подолати кілька кілометрів розбитої дороги скелястим берегом Бугу від села до колишнього гранітного кар’єру. Спокійне русло річки один за одним переривають три кам’янистих пороги, на котрих часто влаштовують змагання на байдарках заїжджі спортсмени. А саме урочище – улюблене місце для відпочинку не лише жителів району, сюди залюбки приїжджають й іноземці – прихильники зеленого туризму, котрий популярний на Летичівщині.
Втім, “Кармалюкове крісло” – це не лише назва урочища - крісло існує насправді, і з усього видно, що воно не рукотворне. Скоріш за все, цей виямок у гранітній скелі, схожий на крісло, вимила вода, а Кармалюк його собі облюбував і зробив з нього щось на зразок трону. За переказами, колись понад Бугом проходив єдиний шлях, котрим панські вози прямували на ярмарок до Новокостянтинова. Саме тут, напівдорозі в урочищі, їх зустрічав Устим разом зі своєю ватагою і, як розповідають кудинчани, казав панам “добрий день”. Устим дуже вдало вибрав місце: обабіч дороги височать скелі, з іншого боку кам’янисті пороги річки. Так що втікати панам було нікуди.
Тієї дороги вже давно немає. Нині, щоб дістатися до Кармалюкового крісла, доведеться річку долати вбрід – через кам’янистий поріг. А це випробування не для слабких, бо хоч і глибина тут невелика, але трапляються підводні ями та можна запросто підсковзнутися на мокрому камінні.
Що спільного між кудинецьким гранітом і московським метро?
Гранітні скелі урочища, що височать над Південним Бугом, мають свою історію. До війни тут видобували граніт для будівництва елітних об’єктів. Кажуть, що з цього рідкісного різновиду гранітного каменя з різнобарвними візерунками, побудована одна з перших станцій метро у Москві. Після війни видобуток граніту припинили, кар’єр закрили, а поклади перевели в резерв стратегічного запасу. Можливо, воно й краще, інакше б нині на місці Кармалюкового крісла бовваніла б звичайнісінька яма. А так навесні гранітні скелі вкриваються білопінним цвітом глоду, восени – стають червоними: то дозрівають тисячі кущів шипшини, та того ж глоду. А ще кудинчани розповідають, що в оточеному гранітом урочищі особливий мікроклімат, і навіть взимку тут зеленіє трава та цвітуть маргаритки.
Ірина ОЛІЙНИК.